Изменение размера неустойки по решению суда.

Среди предусмотренных в действующем законодательстве форм хозяйственно-правовой ответственности важное практическое значение и теоретический интерес представляет неустойка. В положениях Хозяйственного кодекса Украины (далее по тексту публикации ХК) данное правовое средство охватывается понятием штрафные санкции: ч.2 ст. 20, ч.2 ст. 217, ст. 230-234 и другие нормы ХК.

Продолжить

Интервью в журнал «Гвардия. Юридические компании»

/рубрика/ правила экономики/стратегия лидера

Кризис – лишь средство закалки

Влияние экономической нестабильности на бизнес, в том числе юридический, не однозначно: с одной стороны, снижение платежеспособности клиентов, с другой, - увеличение объемов работы. Это вынуждает юридические компании диверсифицировать свою деятельность, считает Алена Дегрик, Управляющий партнер ЮФ LeoPartners

-- Как вы оцениваете уровень деловой активности на украинском рынке юридических компаний сегодня?

-- Сегодня украинский рынок юридических услуг выходит на качественно новый уровень. Это выражается в значительной диверсификации деятельности юридических компаний: спектр услуг для юридических лиц расширяется соответственно их востребованности в смежных сферах - банковской, финансовой, строительной и т. д. Что касается физических лиц, то предложения юридических компаний становятся все более специализированными: сопровождение кредитов, представительство в судах, сохраняется консультативная роль и т. д. И это лишь одна из тенденций.

Мы рассматриваем рынок юридических услуг как основополагающую часть общего рынка услуг, и все тенденции, которые наблюдаются последние два года в экономике Украины, коснулись и юриспруденции как таковой. Хочу отметить следующее: и западные юридические компании, работающие на нашем рынке, и крупные киевские компании с начала прошлого года ощутили существенное сокращение следующих практик: сопровождение сделок M&A, консалтинг в сфере недвижимости, земли. Следствием стало перепрофилирование или замораживание нерентабельных практик.

В связи с тотальной борьбой за сокращение издержек в деятельности практически всех клиентских компаний «под нож» попали и бюджеты, обычно планируемые на юридический аутсорсинг. Между тем, на ряде промышленных предприятий наблюдается тенденция сокращения штата юридических отделов и, в то же время, происходит передача дел специализированным юридическим компаниям. Объяснить такую тенденцию можно снижением затрат на оплату труда юристов предприятия и получения взамен часто более качественных услуг со стороны профессиональных организаций. Необходимо заметить, что ряд юридических компаний, ориентирующих свою деятельность на взыскание задолженности, проведение аналитических исследований, правовую поддержку предприятий, зарегистрированных в СНГ, смогли не только удержаться на рынке, но и усилить свой потенциал за счет дел, частично обусловленных возникновением кризиса.

-- Как можно охарактеризовать в данный период деятельность юридических компаний как бизнеса? Изменилась ли прибыльность этого сегмента экономики в целом и вашей компании в частности?

-- В юридической практике при решении вопросов, связанных с установлением размера прибыли, принято вести речь не о конкретных показателях, а о соотношении затрат на оказание юридических услуг и размера их оплаты. В таком контексте увеличение прибыли наблюдается не в целом по рынку юридических услуг, а по отдельным его секторам и сегментам наиболее востребованных услуг.

Мы наблюдаем увеличение заказов в сегменте транспортных перевозок и защите интеллектуальной собственности. В определенной мере увеличивается количество дел, связанных с государственной регистрацией субъектов хозяйствования, внесения изменений в их учредительные документы. Огромный сегмент в юридических услугах занимают аналитические исследования, связанные с различными проблемами правового характера, подготовкой изменений в действующее законодательство, разрешение сложных теоретика практических задач.

-- Какие юридические практики, на ваш взгляд, оказались наиболее рентабельными в данный период?

-- Наиболее многочисленными и коммерчески эффективными на сегодняшний день являются разрешение корпоративных споров, противостояние рейдерским поглощениям, юридическая аналитика, практика заключения и обеспечения договоров, решение споров о применении санкций и взыскание задолженности.

-- Как повлиял кризис на стратегию вашей компании?

-- Создание компании LeoPartners во многом было обусловлено необходимостью решения задач, которые поставил перед украинским обществом, экономикой и государством именно кризис. Поэтому закономерно, что сегодня мы развиваемся приличными темпами, ведь чем выше волны, тем быстрее плывет кит. Таким образом, наш коллектив рассматривает кризис лишь как одно из средств закалки и укрепления компании.

-- Что изменится в 2010 году на рынке юридических компаний и для LeoPartners?

-- В LeoPartners, как и в других юридических компаниях Украины, наблюдается тенденция к сближению науки и практики. К примеру, в апреле 2010 года партнер LeoPartners Олег Заярный возглавил президиум секции хозяйственного права на ежегодной конференции «Актуальные проблемы государства глазами молодых ученых». Эта конференция проходит под эгидой Киевского Национального Университета им. Тараса Шевченко.

Кроме того, сегодня в работе компании глубже и обширнее используются информационные ресурсы: сотрудники и партнеры LeoPartners активно публикуются на страницах периодических изданий, как специализированных, так и массовых. так же в активной работе по подготовке проектов нормативно-правовых актов. Компания позаботилась и об интересах физических лиц: обновлен корпоративный сайт, который теперь позиционируется не только как веб-презентация LeoPartners, но, прежде всего, как источник качественно структурированной информации справочного и правового характера, а также релевантных новостей.

Одним из самых ожидаемых событий стало создание on-line консультации: на специальной веб-странице сайта в режиме реального времени любой пользователь сети имеет возможность получить бесплатную письменную консультацию специалиста компании.

В качестве примера можно привести, находящейся на рассмотрении компании Leopartners дела, связанное с возвратом собственность обьекта недвижемости ,находящегося в длительном пользовании в Союзах Дизайнеров Украины, которая рейдерским путём была передана частной компании. Как свидетельствуют материалы дела, на сегодняшний день, наиболее сложные дела часто сопровождаются противоправной деятельностью либо бездеятельностью органами государственной власти и местного самоуправления ,что безусловно требует, применения более значительных усилий и усовершенствования профессиональной подготовки сотрудников юридической компании .Следует отметить, что противоправное поглощение и рейдерские захваты обьектов недвижемости ,в том числе социально-культурной сферы, в нашей стране уже стала обыденным и требует кардинального юридического искоренения. Специфика деятельности нашей компании в этом контексте состоит, не только в судебном разрешении спора, но и нацелено на подготовку конструктивных решений , прежде всего проэктов нормативно-правовых актов в которых предусмотрены средства правовой защиты от недружественных действий.

Деякі проблеми виконання кредитних договорів укладених в іноземній валюті

Протягом 2009 початку 2010 року судами України в різних регіонах держави були прийняті численні рішення, згідно з якими кредитні договори укладені в іноземній валюті визнавалися повністю або частково недійсними. Нормативною підставою для прийняття таких правозастосовчих актів стали приписи статі 99 Конституції України та ч. 2 статті 198 Господарського кодексу України (Далі за текстом публікації ГК) , якими у якості платіжного засобу на території України визнається національна валюта – Гривня. Однак, зростання кількості іноземних банків, представлених в нашій державі та низький валютний курс, що існував по відношенню до Гривні протягом 1-3 кварталів 2008 року з провокували укладення численних кредитних та лізингових договорів з ціною, визначеною у іноземній валюті.

Виникає логічне питання – як співвідносяться фактичні обставини і нормативні вимоги щодо валютних зобов’язань та які наслідки можуть виникнути в результаті невідповідності фактичних обставин нормативним приписам. Слід підкреслити, правовідносини в яких виникають порушені проблеми становлять предмет правового регулювання Цивільного кодексу України (далі за текстом публікації ЦК), ГК Закону України «Про банки та банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті»,а також ряду постанов НБУ з питань валютного регулювання та контролю, зокрема, «Про затвердження правил використання готівкової іноземної валюти на території України та затвердження змін до деяких нормативно-правових актів НБУ», «Про валютний контроль» тощо. При буквальному тлумаченні положень ст. 198 ГК та 533 ЦК в рамках правового поля у сфері кредитування можна виділити дві ситуації: по-перше ГК містить загальне правило за яким грошові зобов’язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривні. У іноземній валюті грошові зобов’язання можуть бути виражені лише якщо суб’єкти господарювання відповідно до законодавства України мають право проводити розрахунки у іноземній валюті; по-друге – ЦК у ч.2 ст. 533 закріпив диспозитивне правило, згідно з яким, якщо у зобов’язанні визначений грошовий еквівалент у іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривні визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок не встановлений у договорі, законі або іншому нормативно-правовому акті. Водночас, як слідує зі змісту ч.3 названої статті, використання іноземної валюти на території України визначається законом. Порівняльно-правовий аналіз положень ГК і ЦК свідчить про дію в господарських та цивільних відносинах загального правила про проведення розрахунків у гривні. Водночас, коли сторони зобов’язання погодили умови, відповідно до яких кредит видається у іноземній валюті, в дію вступають приписи ч. 2 ст. 533 ЦК. Але в господарських відносинах дія цієї норми значною мірою обмежена законом, що у ряді господарських зобов’язань вимагає здійснювати розрахунок у гривні. Постає питання – яким чином співвідносяться норми ГК і ЦК в частині регулювання майнових відносин. Вищій господарський суд України у інформаційному листі від 0.7.04.2007 року «Про деякі питання застосування норм ГК і ЦК» з посиланням на ч.1 ст. 4 ГК зазначив, що у випадку наявності спеціальних норм, якими регулюються майнові відносини у сфері господарювання, вони підлягають пріоритетному застосуванню порівняно з нормами ЦК. З наведеного роз’яснення слідує, що до кредитних відносин у сфері господарювання застосовуються правила ч.2 ст. 198 ГК, тобто відсутність у суб’єкта господарювання дозволу на здійснення розрахунків у іноземній валюти чи статусу суб’єкта зовнішньо економічної діяльності є підставою для оспорювання дійсності правочину. Але у правовідносинах за участю фізичних осіб не наділених статусом підприємця вказані наслідки не виникають.

Однак повернемося до проблеми недійсності договорів. Чинне законодавство не містить прямих вказівок щодо недійсності кредитних договорів у зв’язку з порушенням вимог валютного законодавства. Відсутність спеціальних норм зумовлює необхідність застосування до правовідносин загальних приписів законодавства, зокрема, ст. 215 ЦК якою визначені основні підстави недійсності зобов’язань. В своїй діяльності суди часто посилаються саме на вище вказану норму. Разом з тим, норми ст. 217 ЦК допускають визнання договору недійсним лише в окремій частині. На наш погляд у випадку можливості виконання договору юрисдикційний орган повинен визнавати кредитний договір недійсним не повністю, а лише в окремій частині, наприклад умови про ціну зобов’язання та порядок розрахунків. В цьому контексті на сторін покладається обов’язок привести відповідні умови до нормативно встановлених вимог. При такому підході кредитор і позичальник можуть погодити валютний курс за яким буде проводитися розрахунок, валюту платежу, або взагалі перейти на національну валюту. При цьому, безпідставне розширення правил про недійсність правочинів не допускається. Іншими словами, якщо суд не встановить наявність юридичних фактів, що зумовлюють недійсність договору, він визнається дійсним і підлягає виконанню з урахуванням його умов та положень чинного законодавства.

Таким чином підводячи підсумки дослідження порушеної проблеми можна запропонувати окремі рекомендації правового характеру; по-перше – при укладанні кредитних договорів платіж за якими здійснюється у іноземній валюті слід чітко визначити фіксований курс співвідношення гривні до валюти платежу; по-друге – в угодах, де встановлена гнучка ставка відсотків за кредитом варто конкретизувати у валюті платежу розмір маржі, яку буде одержувати фінансова установа – кредитор; По-треттє – коли надається цільовий кредит для придбання цінних об’єктів: автомобіля, квартири, будинку, земельної ділянки, комплекту меблів доцільно переконатися у тому, що предмет капітало вкладень придбаний за фіксованою ціною і вона не підлягає перерахунку; по-четверте – чи має кредитор надавати позики у іноземній валюті та чи має право боржник придбати валютні цінності, необхідні і достатні для покриття кредитної заборгованості; по-п’яте – якщо ж в результаті визнання кредитного договору розпочалося повернення майнових правовідносин у первісний стан, слід чітко встановити розмір сплаченого кредиту і відсотків за ним, провести незалежну оцінку майна придбаного в кредит і на цій основі встановити обсяг грошових зобов’язань сторін. Загалом, ми радимо укладати договори кредитування у національній валюті незалежно від існуючого на момент виникнення зобов’язання курсу. Це дозволить упорядкувати і конкретизувати всі платежі за договором, тіло кредиту, відсотки за його користування, штрафні санкції, що будуть застосовуватися за порушення умов договору, а також уникнути розповсюдження обмежень щодо застосування іноземної валюти. Що ж до лінії розвитку судової практики з відповідної проблематики, то на наш погляд суди при вирішенні господарських спорів повинні виходити з положень, зафіксованих у ст. 198 ГК, а при вирішенні спорів цивільно-правового характеру керуватися умовами кредитного договору і ст. 634 ЦК. При цьому не допускається безпідставне розширення дії норм, що встановлюють умови недійсності правочинів.

 

Заярний О.А.

 

Аспірант кафедри господарського права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

 

Керівник департаменту юридичної аналітики компанії LEOPARTNERS

До питання про відповідальність за порушення митного законодавства

На сучасному етапі розвитку ринкових відносин суб’єкти господарювання України та іноземні господарюючі суб’єкти, громадяни України і іноземці для реалізації економічних інтересів постійно стикаються з проблемами дотримання митних правил та умовами перетину митного кордону України. Слід підкреслити, якщо ступень дотримання митних правил залежить від суб’єкта господарювання, точніше, його посадових і службових осіб, то перетин митного кордону фіксується виключно відносно товарів, робіт та послуг, тобто результатів господарської діяльності.

Метою цієї статті є виявлення основних особливостей відповідальності за порушення митного законодавства, визначення змісту цього поняття. Нормативною основою для цієї публікації стали перед у сим Митний кодекс України (далі за змістом статті МК), Закон України «Про порядок погашення зобов’язань платниками податків перед бюджетами та державними цільовими фондами». У відношенні до суб’єктів господарювання методологічною та правозастосовчою основою відповідальності є Господарський кодекс України (в подальшому за змістом публікації ГК) Незважаючи на не поширення дії названого законодавчого акту на фінансові правовідносини (ч.1 ст.4 ГК) Кодекс прямо не забороняє застосування відповідних норм до митних правовідносин. Аналіз чинного законодавства яким регулюються охоронні відносини по застосуванню санкцій за порушення митного законодавства дозволяє нам виділити два види юридичної відповідальності, що може покладатися на порушника: господарсько-правову та адміністративно правову. Перший вид відповідальності виникає при застосуванні до суб’єкта господарювання адміністративно-господарських санкцій, адміністративна відповідальність є наслідком реалізації санкцій визначених у МК.

Згідно з ст. 320 МК суб’єктами адміністративної відповідальності за порушення митного законодавства можуть бути громадяни, які досягли шістнадцяти річного віку та посадові особи юридичних осіб. МК використовує поняття відповідальність та заходи примусу, не розкриваючи при цьому специфіки відповідних категорій.Наприклад, відповідно до ст. 53 МК митні органи мають право застосовувати до порушників митних правил заходи примусу передбачені чинним в Україні законодавством. Таке узагальнююче формулювання на практиці часто призводить до оскарження дій митних органів у зв’язку з неправильним тлумаченням змісту відповідних правоохоронних заходів. На наш погляд заходи примусу мають більш широкий характер і включають в свій зміст як превентивні заходи, спрямовані на попередження правопорушень, так і міри відповідальності застосування котрих зумовлює виникнення негативних майнових чи організаційних наслідків для порушника. Виходячи з такого уточнення митні органи в окремих ситуаціях можуть застосовувати і форми відповідальності закріплені законодавством і заходи попередження правопорушень.

Однак повернемося до особливостей відповідальності. Як встановлено у ст. 319 МК підставою адміністративної відповідальності є порушення митних правил, тобто адміністративне порушення, що являє собою протиправні винні (умисні або необережні) дії чи бездіяльність, що посягають на встановлений законодавством України порядок переміщення товарів, транспортних засобів через митний кордон, за які МК встановлено адміністративну відповідальність. З наведених норм слідує, що підставою відповідальності визначеної у МК є усічений склад адміністративного правопорушення, тобто протиправна поведінка – об’єктивна умова та вина порушника – суб’єктивна умова. Водночас, наявність будь-яких збитків на стороні держави, фізичної чи юридичної особи не вимагається. Достатньо лише факту порушення публічного порядку, вираженого у формі митного режиму та усвідомленого вольового порушення суб’єктом правовідносин приписів митного законодавства. Визначаючи особливості відповідальності фізичних осіб за відповідні правопорушення законодавець пішов шляхом побудови змісту охоронних норм подібно до положень Кодексу України про Адміністративні Правопорушення та Кримінального кодексу конкретизувавши склади правопорушень та санкції. Слід зауважити МК поділяє всі санкції на основні та додаткові. Якщо перші можуть застосовуватися і самостійно і у поєднанні з іншими мірами, то додаткові санкції без основних не підлягають застосуванню незалежно від виду правопорушення. Дослідження змісту санкцій норм митного законодавства дає підстави нам стверджувати про їх відносно-визначений характер. Як правило, закон встановлює мінімальну та максимальну межі мір відповідальності, віддаючи на розсуд правозастосовчого органу встановлення розміру відповідальності у конкретній справі. Однак, а ні МК, а ні ряд інших нормативно-правових актів часто не вказують на обставини, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність.

На наш погляд, до числа відповідних обставин можна віднести систематичність протиправних дій, обсяг негативних наслідків, викликаних незаконною поведінкою, від державних інтересів, що були обмежені, форма вини порушника, зв’язок з іншими правопорушеннями тощо.

Що ж до останньої обставини митне законодавство побудовано на принципі пріоритету кримінальної відповідальності порівняно з адміністративними санкціями. Дія цього принципу виявляється у строках застосування мір відповідальності визначених у МК. Відповідно до ст. 319 названого акта відповідальність встановлена у МК підлягає застосуванню, якщо до порушника не було застосовано кримінальне покарання. Санкції, передбачені за порушення митного законодавства фізичними особами, які не мають статусу підприємця застосовуються не пізніше двох місяців з дня вчинення правопорушення, а у разі коли воно триває не пізніше двох місяців з дня його виявлення. В тому випадку, коли по факту порушення законодавства порушено кримінальну справу, адміністративні санкції застосовуються у строк до одного місяця з дати встановлення відсутності ознак складу злочину.

Однак, з метою розширення сфери дії законодавства, яким встановлено відповідальність за порушення митних правил в правовій системі України дія нормативних актів була розмежована за предметом регулювання та суб’єктним складом правопорушень. Завдяки цьому, до відповідальності можуть притягатися і фізичні особи, що не мають статусу суб’єкта господарювання, і господарюючі суб’єкти. Що стосується останніх то порядок, види і строки застосування адміністративно-господарських санкцій регулюється положеннями ГК. Під цим поняттям закон розуміє заходи організаційно-правового чи майнового впливу спрямовані на припинення правопорушення суб’єктом господарювання та ліквідацію протиправних наслідків. Адміністративно-господарські санкції підлягають застосуванню не пізніше одного року з дня порушення правил здійснення господарської діяльності та не пізніше шести місяців з дня виявлення порушення ст.250 ГК. Як і у відношенні до фізичних осіб, відповідальність суб’єктів господарювання за порушення митних правил може визначатися виключно законом. Але заходи примусу, що підлягають застосуванню до юридичних осіб можуть мати як абсолютно-визначений, так і відносно-визначений характер, що свідчить про більшу різноманітність господарських санкцій.

На відміну від адміністративної відповідальності, для реалізації адміністративно-господарських санкцій достатньо лише факту порушення митних правил. Водночас, доведення вини порушника не вимагається. Слід також вказати на ще одну особливість відповідальності обумовлену суб’єктним складом та засобами правового регулювання. Мова йде про можливість поєднання адміністративно-господарських санкцій з іншими формами відповідальності, чого не можна сказати про виключний характер адміністративних заходів застосованих до фізичних осіб.

Внаслідок нормативного закріплення особливостей адміністративних та господарських санкцій, розмежування їх за суб’єктним складом та формами правового регулювання, відповідальність за порушення митного законодавства стала більш широким поняттям за змістом та обсягом. Реалізація різнорідних санкцій, як правило не перетинається між собою, але забезпечує більш ефективне дотримання митних правил. На останок, слід додати, абсолютна більшість санкцій встановлених за порушення митного законодавства має стимулюючу, попереджувальну дію, а не компенсаційне призначення, як це зазначається у юридичній літературі.

 

Олег Заярний

Керівник департаменту юридичної аналітики компанії LEOPARTNERS

Механізм застосування неустойки до підрядника за договором підряду на капітальне будівництво

В останній час, у зв’язку з негативними наслідками економічної кризи у правозастосовчій діяльності зросла актуальність проблеми належного виконання договорів підряду.

Як відомо, одним із правових засобів, що стимулює як замовника, так і підрядника до виконання покладених обов’язків в повному обсязі є господарські санкції, застосування котрих призводить до настання для порушника господарсько-правової відповідальності. Однак, не слід розглядати відповідні наслідки тільки як спосіб покарання винного суб’єкта господарювання. Господарсько-правова відповідальність виступає формою відновлення економічних інтересів кредитора (замовника за договором підряду) і одночасно додатковим обов’язком для боржника (підрядника). Метою цієї публікації є вироблення практичних порад стосовно підвищення ефективності відповідальності підрядника, формулювання конкретних пропозицій щодо правильного застосування господарських санкцій у формі неустойки.

Згідно з ч.2 і ч.3 ст. 217 Господарського кодексу України (далі ГК) за порушення господарських зобов’язань можуть застосовуватися відшкодування збитків, штрафні та оперативно-господарські і адміністративно-господарські санкції.

В межах даної статті ми зупинимося лише на особливостях застосування до підрядника штрафних санкцій: неустойки, штрафу, пені. Згідно з положеннями чинного законодавства, вказані заходи застосовуються до підрядника за невиконання чи неналежне виконання господарських зобов’язань.

Слід зазначити, на відміну від такої форми відповідальності, як відшкодування збитків, для застосування неустойки наявність вини підрядника не вимагається. Іншими словами, для застосування заходів примусу достатньо встановити факт порушення умов договору підряду на капітальне будівництво, що може виявлятися у формі незаконних дій чи бездіяльності. Якщо з протиправними діями існуюча ситуація більш-менш зрозуміла і для замовників, і для юрисдикційних органів, то з бездіяльністю контрагентів на практиці існують окремі непорозуміння. Так в окремих справах суди відмовляють у застосуванні санкцій за порушення умов договору, завданих підрядником внаслідок передачі замовником неякісних матеріалів, обладнання або надання дозвільних документів, що не відповідають умовам договору підряду.

На наш погляд у вирішенні змодельованої ситуації ключове місце має бездіяльність підрядника, яка виявляється в тому, що останній перед прийняттям матеріалів, використанням обладнання мав перевірити його відповідність встановленим стандартам і договірним вимогам. Якщо ж судом буде встановлений зв’язок між порушенням договору підряду діями замовника та бездіяльністю підрядника, сторони можуть наполягати на зменшенні розміру неустойки чи звільнення від відповідальності. Іноді у підрядних правовідносинах виникають ситуації, коли внаслідок бездіяльності замовника підрядник не може приступити до виконання обов’язків за порушення котрих встановлена неустойка. В цьому контексті підрядник посилаючись на ч.2 ст. 205 ГК може вказувати на відсутність підтримки замовника при виконанні зобов’язання, що зазвичай є причиною для звільнення порушника від відповідальності чи зменшення її розмірів. З наведеного слідує, що для стягнення з підрядника неустойки в повному обсязі слід встановити факт порушення умов договору підряду та переконатися чи не існують обставини, які призводять до зменшення чи звільнення від відповідальності підрядника.

Зазвичай у правовідносинах підряду застосовують два способи встановлення неустойки: по-перше – визначення загального розміру санкцій у твердій сумі, що застосовується за порушення договору підряду; по-друге, встановлення неустойки за порушення конкретних обов’язків покладених на підрядника. Обидва способи формулювання умов договору про відповідальність допустимі, але потребують певного уточнення. Згідно з ч.1 ст. 322 ГК за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань за договором підряду на капітальне будівництво, винна сторона сплачує штрафні санкції (неустойку), а також відшкодовує другій стороні збитки: втрату або пошкодження майна, неодержані доходи в частині непокритій неустойкою. У вирішенні відповідної проблеми протилежна позиція відображена у ч. 2 ст. 863 Цивільного кодексу України (далі за текстом публікації ЦК). Зі змісту відповідної норми слідує, що за порушення умов договору підряду, підрядник сплачує визначену у договорі неустойку та відшкодовує у повному обсязі завдані збитки. Порівняння змісту положень законодавства свідчить, про існування за ГК у підрядних правовідносинах загального правила про залікову неустойку та штрафний характер неустойки за ЦК.

Певне розв’язання цієї правової колізії запропонував Вищій господарський суд України виклавши свої пропозиції у інформаційному листі від 07.04.2008 року «Про деякі питання застосування норм цивільного та Господарського кодексів України». На думку, суду при правозастосуванні слід виходити з визначення загальної чи спеціальної норми, зафіксованої у ГК чи ЦК або в окремих частинах статті кодексів. У зв’язку з цим положення ч.1 ст. 232 ГК мають пріоритетне значення перед приписами ч.1 ст. 624, тобто у господарських відносинах, в тому числі підрядних діє правило про залікову неустойку. Такий правозастосовний підхід до встановлення відповідальності підрядника дозволяє останньому у разі встановлення обов’язку відшкодувати збитки понад сплачену неустойку, вимагати від суду зменшення її розміру чи взагалі звільнення від сплати.

Проте, повернемось до проблеми визначення умов договору про неустойку. Для замовника часто виявляється найбільш ефективною умова договору такого змісту: за порушення зобов’язань, що випливають з цього договору підрядник сплачує неустойку у розмірі вартості не виконаних робіт та відшкодовує фактично завдані збитки. Такі формулювання часто зустрічаються у господарсько-договірній практиці будівельних компаній. Однак умова договору в окресленому форматі буде ефективною у разі невиконання підрядником всіх договірних зобов’язань в повному обсязі чи коли підрядник та замовник погодили твердий кошторис. Водночас, якщо підрядник порушив лише окремі умови результативність санкції зводиться на нівець. Для усунення відповідних правових колізій в першу чергу слід при формулюванні змісту договору умовно поділити обов’язки підрядника на обмежені конкретними строками виконання,наприклад підготовка проектної документації, підготовка будівельного майданчика, монтаж окремих конструкцій, визначені по кількісним та якісним показниками, зокрема рівень виконання оздоблювальних робіт, якість переданих замовником матеріалів, підготовлені окремі конструкції чи ділянки робіт, роботи що характеризують виконання договору в цілому ( здача предмету договору в експлуатацію).

В першому випадку найбільш доцільним уявляється застосування пені у відсотковому відношенні від вартості відповідних робіт згідно з погодженим кошторисом. Це дозволить замовнику про стимулювати підрядника якнайшвидше усунути недоліки робити чи принаймні компенсувати їх певну частину. Зазвичай пеня встановлюється за кожний день прострочки, хоча судова практика знає окремі випадки, коли при здачі в експлуатацію особливо складних об’єктів пеня визначалася виходячи з місячних строків. Слід підкреслити, застосування накопичувальних санкцій є також корисним при покладенні на підрядника грошових зобов’язань, наприклад розрахунок за послуги по перевезенню матеріалів, обладнання, із заробітної плати з працівниками тощо.

При формулюванні умов про відповідальність за порушення вимог по кількості та якості робіт найбільш ефективною є неустойка визначена у процентному відношенні від вартості відповідних робіт. Така модель відповідальності може застосовуватися як в договорах з твердим, так і з гнучким кошторисом. Адже, неустойка, як і будь-які інші форми відповідальності на перед не сплачуються, тобто, до моменту її стягнення з підрядника сторони договору вже затверджують кошторис. Господарське та цивільне законодавство не встановлює мінімальну чи максимальну межу таких санкцій. На наш погляд слід виходити з вартісних показників робіт, виконання яких забезпечується неустойкою. При цьому бажано щоб її розмір не перевищував ціни за договором, адже в протилежному випадку стимулююча і компенсаційна міра відповідальності перетворюється на засіб покарання підрядника та безпідставного збагачення замовника. Що ж до встановлення неустойки за порушення зобов’язань за договором підряду на будівництво, то зазвичай розмір неустойки, як правило прирівнюється до загального кошторису комплексу підрядних робіт. Це дозволяє у разі невиконання підрядником прийнятих обов’язків стягнути неустойку та непокриті нею збитки в тому числі неодержані доходи (ч.1 ст. 231 ГК). До того ж встановлена у договорі загальна неустойка виступає методологічною основою для обчислення розміру санкцій за конкретне порушення.

При такому підході обсяг відповідальності підрядника за окремі правопорушення не повинен перевищувати розміру загальної неустойки встановленої у договорі. Часто сторони господарського договору не бажаючи здійснювати підрахунок і доказування можливих збитків та намагаючись забезпечити хоч якусь компенсацію понесених втрат встановлюють у зобов’язанні заздалегідь погоджений розмір збитків. Однак, на перший погляд спрощена формула відповідальності суб’єктів господарювання за порушення зобов’язань має значну кількість недоліків. По-перше – у випадку встановлення неустойки та відшкодування збитків за однакове правопорушення перша буде розчинятися у погоджених збитках, що часто призводить до повного ототожнення відповідних санкцій; по-друге – перелічені форми відповідальності, як правило, не покривають не одержані замовником доходи, тобто відбувається функціональне змішання різних форм відповідальності; по-третє – господарський суд виходячи із буквального тлумачення умов договору не завжди може встановити, що насправді мали на увазі сторони погоджуючи відповідні умови відповідальності – сплату неустойки чи наперед погоджених збитків. До речі встановлення погоджених збитків у підрядних відносинах має все ж таки одну перевагу. Її сутність полягає у здатності сторін договору прив’язати майбутню компенсацію втрат до конкретних складових кошторису по конкретній ділянці роботи. Правда, аналогічними функціональними властивостями наділена неустойка.

Останнім часом серед науковців і практиків розгорнулася дискусія, предметом якої є питання яким чином слід погоджувати розмір неустойки – з урахуванням податків чи без них. Зважаючи на присутність істотної групи організаційних елементів у договорі підряду, строк його реалізації, встановлені законом строки позовної давності за вимогами про усунення недоліків предмету підряду порушене питання зберігає певну актуальність, адже від результатів його вирішення залежить ефективність дії господарських санкцій.

На наш погляд, з точки зору замовника розмір неустойки слід встановлювати без урахування податків, оскільки застосування санкцій відбувається через певний проміжок часу, то виникає значна ймовірність зміни способу оподаткування коштів одержаних від сплати санкцій. Іншими словами замовник може одержати неустойку у чистому вигляді, а податки будуть нараховуватися згідно з законодавством на день її сплати. В свою чергу для підрядника буде краще встановлення штрафних санкцій з урахуванням податків, бо в такому разі він заздалегідь знає яку суму має сплатити за порушення конкретних умов договору.

Таким чином, правомірність застосування неустойки, ефективність її впливу на підрядника безпосередньо залежить від характеру і правильності формулювання відповідних умов договору. Для недопущення неточностей і непорозумінь у підрядних правовідносинах можна запропонувати відповідні рекомендації: по-перше – неустойку слід встановлювати за конкретні порушення умов договору чи окремих ділянок робіт; по-друге – сума всіх санкцій не повинна перевищувати загального розміру договірної відповідальності; по-третє – за порушення обов’язків що обмежені конкретним строком слід встановлювати пеню з метою стимулювання підрядника до скорішої здачі робіт; неустойку слід прописувати таким чином щоб вона була еквівалентною вартості робіт, зазвичай має покривати окрему частину витрат.

Незважаючи на окремі недоліки чи переваги, на наш погляд неустойка є найбільш дієвим засобом стимулювання підрядника до належного виконання зобов’язань і способом компенсації витрат кредитора.

 

Заярний О.А.

 

Аспірант кафедри господарського права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

 

Керівник департаменту юридичної аналітики компанії LEOPARTNERS