Деякі проблеми виконання кредитних договорів укладених в іноземній валюті

Протягом 2009 початку 2010 року судами України в різних регіонах держави були прийняті численні рішення, згідно з якими кредитні договори укладені в іноземній валюті визнавалися повністю або частково недійсними. Нормативною підставою для прийняття таких правозастосовчих актів стали приписи статі 99 Конституції України та ч. 2 статті 198 Господарського кодексу України (Далі за текстом публікації ГК) , якими у якості платіжного засобу на території України визнається національна валюта – Гривня. Однак, зростання кількості іноземних банків, представлених в нашій державі та низький валютний курс, що існував по відношенню до Гривні протягом 1-3 кварталів 2008 року з провокували укладення численних кредитних та лізингових договорів з ціною, визначеною у іноземній валюті.

Виникає логічне питання – як співвідносяться фактичні обставини і нормативні вимоги щодо валютних зобов’язань та які наслідки можуть виникнути в результаті невідповідності фактичних обставин нормативним приписам. Слід підкреслити, правовідносини в яких виникають порушені проблеми становлять предмет правового регулювання Цивільного кодексу України (далі за текстом публікації ЦК), ГК Закону України «Про банки та банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті»,а також ряду постанов НБУ з питань валютного регулювання та контролю, зокрема, «Про затвердження правил використання готівкової іноземної валюти на території України та затвердження змін до деяких нормативно-правових актів НБУ», «Про валютний контроль» тощо. При буквальному тлумаченні положень ст. 198 ГК та 533 ЦК в рамках правового поля у сфері кредитування можна виділити дві ситуації: по-перше ГК містить загальне правило за яким грошові зобов’язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривні. У іноземній валюті грошові зобов’язання можуть бути виражені лише якщо суб’єкти господарювання відповідно до законодавства України мають право проводити розрахунки у іноземній валюті; по-друге – ЦК у ч.2 ст. 533 закріпив диспозитивне правило, згідно з яким, якщо у зобов’язанні визначений грошовий еквівалент у іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривні визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок не встановлений у договорі, законі або іншому нормативно-правовому акті. Водночас, як слідує зі змісту ч.3 названої статті, використання іноземної валюти на території України визначається законом. Порівняльно-правовий аналіз положень ГК і ЦК свідчить про дію в господарських та цивільних відносинах загального правила про проведення розрахунків у гривні. Водночас, коли сторони зобов’язання погодили умови, відповідно до яких кредит видається у іноземній валюті, в дію вступають приписи ч. 2 ст. 533 ЦК. Але в господарських відносинах дія цієї норми значною мірою обмежена законом, що у ряді господарських зобов’язань вимагає здійснювати розрахунок у гривні. Постає питання – яким чином співвідносяться норми ГК і ЦК в частині регулювання майнових відносин. Вищій господарський суд України у інформаційному листі від 0.7.04.2007 року «Про деякі питання застосування норм ГК і ЦК» з посиланням на ч.1 ст. 4 ГК зазначив, що у випадку наявності спеціальних норм, якими регулюються майнові відносини у сфері господарювання, вони підлягають пріоритетному застосуванню порівняно з нормами ЦК. З наведеного роз’яснення слідує, що до кредитних відносин у сфері господарювання застосовуються правила ч.2 ст. 198 ГК, тобто відсутність у суб’єкта господарювання дозволу на здійснення розрахунків у іноземній валюти чи статусу суб’єкта зовнішньо економічної діяльності є підставою для оспорювання дійсності правочину. Але у правовідносинах за участю фізичних осіб не наділених статусом підприємця вказані наслідки не виникають.

Однак повернемося до проблеми недійсності договорів. Чинне законодавство не містить прямих вказівок щодо недійсності кредитних договорів у зв’язку з порушенням вимог валютного законодавства. Відсутність спеціальних норм зумовлює необхідність застосування до правовідносин загальних приписів законодавства, зокрема, ст. 215 ЦК якою визначені основні підстави недійсності зобов’язань. В своїй діяльності суди часто посилаються саме на вище вказану норму. Разом з тим, норми ст. 217 ЦК допускають визнання договору недійсним лише в окремій частині. На наш погляд у випадку можливості виконання договору юрисдикційний орган повинен визнавати кредитний договір недійсним не повністю, а лише в окремій частині, наприклад умови про ціну зобов’язання та порядок розрахунків. В цьому контексті на сторін покладається обов’язок привести відповідні умови до нормативно встановлених вимог. При такому підході кредитор і позичальник можуть погодити валютний курс за яким буде проводитися розрахунок, валюту платежу, або взагалі перейти на національну валюту. При цьому, безпідставне розширення правил про недійсність правочинів не допускається. Іншими словами, якщо суд не встановить наявність юридичних фактів, що зумовлюють недійсність договору, він визнається дійсним і підлягає виконанню з урахуванням його умов та положень чинного законодавства.

Таким чином підводячи підсумки дослідження порушеної проблеми можна запропонувати окремі рекомендації правового характеру; по-перше – при укладанні кредитних договорів платіж за якими здійснюється у іноземній валюті слід чітко визначити фіксований курс співвідношення гривні до валюти платежу; по-друге – в угодах, де встановлена гнучка ставка відсотків за кредитом варто конкретизувати у валюті платежу розмір маржі, яку буде одержувати фінансова установа – кредитор; По-треттє – коли надається цільовий кредит для придбання цінних об’єктів: автомобіля, квартири, будинку, земельної ділянки, комплекту меблів доцільно переконатися у тому, що предмет капітало вкладень придбаний за фіксованою ціною і вона не підлягає перерахунку; по-четверте – чи має кредитор надавати позики у іноземній валюті та чи має право боржник придбати валютні цінності, необхідні і достатні для покриття кредитної заборгованості; по-п’яте – якщо ж в результаті визнання кредитного договору розпочалося повернення майнових правовідносин у первісний стан, слід чітко встановити розмір сплаченого кредиту і відсотків за ним, провести незалежну оцінку майна придбаного в кредит і на цій основі встановити обсяг грошових зобов’язань сторін. Загалом, ми радимо укладати договори кредитування у національній валюті незалежно від існуючого на момент виникнення зобов’язання курсу. Це дозволить упорядкувати і конкретизувати всі платежі за договором, тіло кредиту, відсотки за його користування, штрафні санкції, що будуть застосовуватися за порушення умов договору, а також уникнути розповсюдження обмежень щодо застосування іноземної валюти. Що ж до лінії розвитку судової практики з відповідної проблематики, то на наш погляд суди при вирішенні господарських спорів повинні виходити з положень, зафіксованих у ст. 198 ГК, а при вирішенні спорів цивільно-правового характеру керуватися умовами кредитного договору і ст. 634 ЦК. При цьому не допускається безпідставне розширення дії норм, що встановлюють умови недійсності правочинів.

 

Заярний О.А.

 

Аспірант кафедри господарського права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

 

Керівник департаменту юридичної аналітики компанії LEOPARTNERS